Донорство

Авторка: Олена Гавва, РК Харків-Друзі

Мій батько був донором

Не для гасел і не для галочки. Просто він був таким: для людей, заради людей і заради допомоги всім, кому міг і чим міг. Тому з дитинства для мене донорство не було чимось героїчним чи винятковим, скоріше, це було про печиво, якого не було в магазинах у 90-ті, а от донорам видавали і ми раділи, що тато допомагає комусь, а нам - печиво. А ще у нього було багато червоних значків у вигляді червоних крапельок. У нашій родині це було чимось дуже буденним - нормою життя. Донори - це не «особливі люди». Це звичайні люди, які, просто, допомагають іншим, коли можуть. Власне, як все життя робив тато. Без пафосу. З любов’ю. Адже кожний раз він розповідав, що його кров можна вливати в будь-яку групу і він точно знає, що це допоможе людям.

У моєму житті були знайомі, які живуть завдяки донорській крові. Але одного разу ця історія стала зовсім близькою. Чотири роки тому мій брат тяжко захворів на ковід, і лікарі сказали, що терміново потрібно знайти донора з четвертою неґативною групою. Це рідкісна група, і часу було обмаль. Я пам’ятаю той стан, пам’ятаю, як, не розуміючи, що робити – просто написала запит в соцмережах про те, що треба під’їхати у визначене місто в Одеській області у визначений час, бо була потреба саме в теплій крові. І пам’ятаю, як із різних куточків області почали з’їжджатися люди. Незнайомі, звичайні, живі - ті, у кого просто була “та сама” четверта неґативна група. Приїжджали на пряме переливання. Тепла кров текла від серця до серця. І я ніколи цього не забуду, як і вдячності кожному знайомому й незнайомому, хто відзивався із фразою: «У мене 4-, я знаю, що таке шукати її теплою». Тоді прийшло не дитяче розуміння того, що донорство - це не про чужих. Це про нас. Про дуже близько.

Ти не хочеш здати кров?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато процесів - звичних, налагоджених, стабільних - зникли буквально за одну ніч. Те, що раніше було простим - як от поїхати здати кров - стало або небезпечним, або просто фізично неможливим. А в той час, коли по всій країні вибухали склади, летіли ракети, горіли житлові будинки, комусь усе одно потрібно було врятувати дружину після важких пологів, дитину після або пораненого військового. І кров була потрібна. Щодня. Терміново.

Так було і в Харкові. Місті, яке бомбардували щодня й щоночі, без паузи, без лоґіки, без жалю. Там, де ніхто не був у безпеці, навіть у власному підвалі. І саме там одного дня до Ірини Лисікової, волонтерки і членкині Ротарі Клубу Харків-Надія, яка в той момент працювала на волонтерському хабі , підійшов знайомий і сказав дуже просту, але дивовижну річ:

— Ти не хочеш здати кров?

— Так. Коли?

— Збираю знайомих й за два дні поїдемо в Центр крові

Бо центр переливання крові знаходився зовсім не поруч, а на іншому кінці міста, і пішки чи на транспорті туди дістатися було майже нереально. Цей хлопець, у вільний від служби час, сідав за кермо й віз по 3–5 людей, до центру крові. Робив це мовчки, приймаючи, як свою волонтерську місію. Як своє "я теж щось можу".

День Донора з Ротарі

Іра здала кров. А потім подумала: якщо є така потреба, якщо люди готові - чому не зробити це доступнішим? Чому б не запросити мобільну групу прямо в центр міста? Так Ірина розповіла на засіданні Ротарі Клубу Харків-Надія членкинею якого вона є з 2022 року, й всі посестри підтримали цю ідею. І колесо Ротарі закрутилося.

Дівчата-одноклубниці разом з Іриною почали запрошувати охочих. Просто писали, дзвонили, говорили, розповідали. І, починаючи з січня 2023 року, запрацював реґулярний - ще один у Харкові - мобільний пункт забору крові в центрі міста. З того часу і понині в постійному режимі є «День донора з Ротарі». Спочатку відгукнулися близько 50 осіб - знайомі, друзі-волонтери і Ротарійці з трьох різних Клубів Харкова: Харків-Малтинешнл, Харків-Сіті, Харків-Нью Левел. Усі вони, попри страх, попри обстріли, попри втому, приходили й здавали кров.

Просто йшли. Просто ділилися. Спілкувалися, раділи врятованим життям… Із часом це вже перестало бути разовою акцією. Це стало традицією. За цей час майже 300 донорів взяли участь у цих «Днях донора з Ротарі», багато хто - неодноразово. Серед донорів сьогодні Ротарійці з майже половини Ротарі Клубів Харкова. І разом було передано до Обласного Центру крові, на сьогодні, майже 240 л цієї дорогоцінності, що рятує життя.

Сьогодні, раз на три місяці люди заздалегідь планують час і зустрічаються у визначеному місці для донорства. Спілкуються, жартують, забувають про війну на годинку-другу, відпочивають. Придумали собі інтерактив, де кожного разу відмічають, скільки людей з якого Клуба або орґанізації здали кров цього разу. І знову повертаються у свою щоденну харківську реальність і волонтерство. Іра каже дивовижну й просту річ: «Якщо ти не можеш сам здавати кров за медичними показниками – знайди всього трьох, хто може. І якщо так робитиме кожний – ми реально закриватимемо цю важку потребу»

І я думаю, що ця історія — вона дуже про нас. Про Україну. Про те, як посеред страху народжується відповідальність. Як у момент, коли здається, що ти нічого не можеш змінити, ти раптом змінюєш чиєсь життя.

Донорство — це не про екстрену ситуацію, а про системну потребу

Проблема в тім, що більшість людей сприймає донорство як щось разове - мовляв, якщо буде біда, тоді і здам. Але біда, на жаль, – це рутина для лікарень. Війна лише загострила те, що існувало і в мирний час – щоденну потребу в крові. І мова не лише про поранених на фронті. Породіллі з ускладненнями. Пацієнти після важких ДТП. Онкохворі. Люди з опіками, з анемією, з масивними втратами крові під час операцій. Їх багато завжди. І якщо банк крові порожній - рятувати нічим.

Тому донорство має бути не героїкою, а звичкою. Не екстримом, а відповідальністю. Як стиль життя. Як фізична зарядка. Як проходження щеплень. Як волонтерство. Або навіть - як вияв любові. Бо це і є вона.

Маґія донорства - це ідеальний приклад служіння. Адже для того, щоб бути донором, ти маєш піклуватися про найдорожча людину в світі - про себе. І тут найяскравіших приклад того, як, допомагаючи людям, ти допомагаєш собі, турбуючись про своє здоров'я. Це незвичайний стиль життя, який не просто про благодійність, який про ціну і цінність життя кожного.

Міфи про донорство

Багато хто не здає кров лише тому, що має в голові якийсь міф. Що якщо я худий - не візьмуть. Якщо п’ю каву - не можна. Якщо є татуювання - тим більше ні. А ще - “після здачі буду як вичавлений лимон”, “в мене низький тиск”, “це довго”, “це боляче”, “а раптом заражусь” і ще десятки інших.

Правда в тому, що здати кров можуть майже всі. Є обмеження — звісно. Але вони конкретні, зрозумілі й перевіряються перед здачею. Якщо щось не так — ніхто вас не допустить до процедури, тому що основне правило при донації крові: “не нашкодь собі”. А якщо все гаразд — чому б не спробувати? Адже, завдяки донорству запускаються процеси реґенерації в орґанізмі, що призводить до його омолодження в цілому. І у багатьох людей, після здачі, навпаки - підвищується енерґія, відчуття причетності до чогось важливого. Це емоційно заряджає. Бо коли ти розумієш, що всього за 30–40 хвилин можеш змінити чиєсь життя — щось у тобі точно змінюється назавжди.

Всесвітній день донора

14 червня у світі відзначають Всесвітній день донора крові. Це день не святкування, а вдячності. День, коли кожен із нас може зупинитись і подумати: а чи можу я стати донором? Що заважає стати донором? Чи можу я таким простим невеликим внеском врятувати чиєсь життя, адже люди, завдяки яким хтось інший просто живе - серед нас. Це день, коли до центрів здачі крові приходить більше охочих. Коли запускаються нові інформаційні кампанії. Коли в медіа говорять про те, що зазвичай не прийнято або просто мовчать.

Щороку ВООЗ обирає гасло для цього дня. Наприклад: "Здай кров — врятуй життя", "Дякуємо за дар життя" або "Будь там для когось: здай кров, поділись життям". У цих словах — суть. Донорство — це не лише біолоґічний процес. Це жест. Це довіра. Це акт любові до незнайомця, до людей, якими ми самі є. Сьогодні технолоґії забору крові геть змінилися і можна не переживати, що візьмуть більше ніж потрібно, чи частіше. Тому не тільки 14 червня можна робити цю благородну справу.

Донорські ініціативи Ротарі: Україна і світ

Ротарі — це не лише про зустрічі й проєкти. Це про дії. Про конкретику. У багатьох країнах світу Ротарі Клуби підтримують банки крові, проводять реґулярні кампанії, фінансують мобільні пункти забору крові або ж просто стають донорами самі.

В Україні такі ініціативи останніми роками стали частиною нової культури дії. У Харкові — вже згаданий приклад із мобільним центром забору крові в центрі міста. У Львові, Києві, Дніпрі — Ротарі Клуби орґанізовували донорські дні у співпраці з лікарнями. Деякі Клуби залучали Інтеракт Клуби, які поширювали інформацію серед молоді. Інші — проводили кампанії на підприємствах, де працюють члени Ротарі.

За кордоном — ще ширше. В Індії деякі Клуби збирають сотні літрів крові щороку. У США Ротарійці допомагають зберігати плазму для невідкладних потреб. У Японії — співпрацюють із національними аґентствами з безпеки крові.

Але суть всюди одна: кожна крапля має значення. І кожен, хто долучається, — уже не просто спостерігач.

Фінал, якого не видно, бо донорство триває

Зараз Ротарі Клуби Харків-Надія та Харків-Фенікс працюють над тим, щоб у місті з'явився мобільний комплекс для збору та обробки донорської крові та шукають підтримку Ротарійців в Україні та у всьому світі.

Ця історія не має фіналу. Бо щодня хтось отримує шанс. Хтось приймає рішення. Хтось йде і здає. І якщо запитати: «А що я можу зробити сьогодні?» - відповідь дуже проста: здати кров.

І навіть якщо ти не знаєш, кого саме врятуєш - ти точно врятуєш. Хоч одну людину. Хоч одну історію. Хоч одне серце.

А може — саме того, хто завтра врятує тебе.

У вдячність усім донорам — нинішнім, майбутнім і тим, кого вже нема, із величезною повагою, Олена Гавва.