Розмову вів Ігор Балака, РК Харків – Сіті
Я розмовляю з людиною, яка для Харкова стала більше, ніж просто гостем. Вітаутас Дамулявічюс — Ротарієць, підприємець, волонтер, але найперше — друг. Він не боїться приїжджати до прифронтового міста. Навпаки — повертається знову і знову. Не з порожніми руками, а з машинами, гуманітарною допомогою і частиною свого серця. Ми записали цю розмову у волонтерському хабі під гуркіт ґенератора. Це інтерв’ю — про людяність. Про те, як небайдужість перетворює кордони на мости.
— Вітаутасе, ми з тобою знайомі вже понад півтора року, але скажи для читачів: як почалася твоя українська історія?
— Я приїздив в Україну багато років у справах. Але саме як Ротарієць потрапив сюди у 2022 році. У Львові мене познайомили з тобою — і вже наступного дня ми почали планувати проєкти. Не було жодної паузи, ніякої «адаптації». Просто: є проблема — шукаємо рішення. Так почали з двох швидких.
— Ти ж не мав плану бути волонтером у зоні війни. Чому продовжив?
— Бо коли ти починаєш допомагати — це стає частиною тебе. Ти вже не можеш інакше. Це не «разова акція», це шлях. Ми спочатку привезли швидкі, потім пожежну машину. У 2024-му вже 8 автівок, плюс гуманітарна допомога, комп’ютери, техніка, одяг, ґенератори. Кожна поїздка — це відповідальність, але і внутрішнє тепло.
— Чи був у тебе момент сумніву: може варто зупинитися?
— Чесно? Ні. Навіть коли було складно — я знав, чому я це роблю. У мене кожного разу є мета. Наприклад, цього разу — передати 3 машини. Іноді виходить більше. Іноді треба повернутись швидше. Але я не маю права зупинитися, поки хтось там чекає.
— Ти був у багатьох куточках України. Але Харків — особливий. Що він для тебе?
— Харків — це вже мій дім. Місто, яке приймає з першої хвилини. Я люблю тут бути. У вас інша енерґія. Так, це прифронтове місто. Так, тут обстріли. Але саме тут я бачу найбільше життя. Люди не здаються. І вони зустрічають нас не як гостей, а як друзів.
— Чи не було страшно вперше їхати сюди? Все ж фронт близько.
— Було хвилювання. Але не страх. Я знав, куди їду. І навіщо. Я не герой. Герої — це лікарі тут, рятувальники, волонтери, ваші діти, які йдуть до школи під повітряними тривогами. Я просто допомагаю.
— І кожен раз із тобою нова команда. Як знаходиш людей?
— Люди тягнуться до правди. Я роблю презентації у Ротарі Клубах, розповідаю про поїздки. Хтось боїться. Хтось сумнівається. Але потім каже: «Я хочу поїхати». Так ми зібрали цього разу 14 людей. Наступного, може, буде 20. Уже навіть думаємо про автобус.
Харків — наш дім. Коли я тут — я серед своїх. Коли ми приїжджаємо — ми не гості, ми частина спільного фронту. І доки серце б’ється — ми будемо з вами. Разом до Перемоги
— Як ти організовуєш поїздки? Адже це машини, пальне, маршрути, водії, лоґістика…
— Спершу я знаходжу авто. Часто хтось каже: «У мене є стара машина, можеш забрати». Потім шукаю водіїв — у Литві або серед друзів. Орґанізовую маршрут, броню, дозволи. Пальне — найскладніше. Але знаходяться ті, хто допомагає. Це вся структура, і без команди я б не впорався.
— А як переконуєш людей допомагати?
— Я ніколи не прошу напряму грошей. Я кажу: «Погляньте — тут дитина отримала медичну допомогу завдяки цій машині». І це говорить сильніше, ніж будь-які слова. Часто Клуби або люди дають стару техніку, ноутбуки, смартфони — це все працює.
— Ти отримуєш відповіді завжди?
— Ні. Деякі просто слухають і йдуть. Але я не ображаюсь. Не всі готові чути. Але є ті, хто чує — і діє. І цього досить.
— Розкажи про інший проєкт — табір для незрячих дітей.
— Ми робимо його вже 13 років. Спершу були тільки діти з Литви. Потім приєднались Латвія, Естонія, Польща. А з 2022 року — Україна. До нас приїжджає автобус українських незрячих дітей. Вони травмовані — і війною, і життям. Але там, у лісі, на березі моря — вони розквітають.
— Що з ними відбувається в таборі?
— Перші два дні — страх. Шум вертольота — і вони падають на землю. Але на третій день — усмішки. Співи. Танці. Майстер-класи. Пісні. Минулого року у нас була знаменита співачка, дала їм вокальний майстер-клас — їхні голоси змінили простір. Це дива, які не можна пояснити.
— Ти відкрито говориш про загрозу для Литви. Наскільки серйозно її сприймають у вас?
— Дуже серйозно. Ми маленька країна. Але ми знаємо: якщо Україна впаде — ми наступні. Саме тому ми допомагаємо. Молодь проходить військові навчання. Будуються оборонні заводи. Але головне — свідомість. Ми розуміємо, що ця війна — і наша теж.
— А що зі ставленням до українців у Литві? Змінюється?
— На початку всі приймали з відкритим серцем. Зараз є втома. І з’являються питання: «Чому дехто живе у Вільнюсі з авто за 100 тисяч євро, коли його країна у війні?» Я цього не розумію. Але більшість українців — прекрасні, вдячні, щирі.
— Що б ти сказав тим, хто зараз у розпачі або втомився допомагати?
— Любов — це дія. Не треба великих речей. Поділись тим, що маєш. Старим телефоном. Грішми. Автомобілем. Теплом. Коли ти дієш з любов’ю — світ змінюється.
— Якби можна було звернутись до всіх Ротарійців світу одним реченням, що б ти сказав?
— Друзі, ви — частина великої сили. І ваші дії — це не просто гуманітарка. Це запобігання війні у вашому домі. Дійте. І не бійтеся.
