Перший шлях
— На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, наші люди, по всій країні, проявили себе дивовижно: в кожному дворі готували коктейлі Молотова, було таке єднання, що люди були готові власними тілами захищати країну, свої домівки від російських загарбників. Але зараз все змінилося. Залишається все менше військових – вмотивованих, підготованих. Ми втрачаємо їх, вони гинуть щодня. Найкращі гинуть. Не вистачає зброї. І народ поділився на два табори: ті, кого торкнулася війна, і ті, хто каже «моя хата скраю, я тут ні до чого!». Але на чужому горбі в рай не в’їдеш! — зітхає Олена. — Наша країна і народ потребують різної зброї. В тому числі — інформаційної. У нас має бути пропаґанда української мови, культури, патріотизму — любові до своєї країни. Бо в російського ворога вона є, дуже сильна, брехлива і проплачена, і це завдає нам смертельної шкоди. Тож нам треба захищатися всіма силами й способами і прийняти такий факт: якщо на фронті закінчаться хлопці, такі, яким був і мій чоловік, а вони закінчуються: і фізично, і морально згорають, то тоді в нас, як у народу, залишаться лише два варіанти: або пропадати і здаватися вбивцям-окупантам, або кожнісінькій людині треба ставати на захист країни, своєї свободи, своїх дітей, ставати до зброї. Якщо ми зможемо знову стати таким народом — нас не підкорити і не зламати. — Переконана наша героїня, Олена Радецька, дружина загиблого Героя України.
Олена родом з Запоріжжя, працювала експерткою в Запорізькій торгово-промисловій палаті. У 2010 році, співпрацюючи з Запоріжсталлю, жінка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — Романом Радецьким. А вже 7 липня 2012 року, в коханні та злагоді народився їхній син — Іванко.
— Ми гуляли, просто зустрічалися. Все в нас було добре, багато чого приємного можна згадати. Але зараз пригадується початок січня 2022 року. Зранку всі були вихідні, і якось чоловік каже: а поїхали на море, в Кирилівку! І ми легко зібралися та поїхали.
Гуляли узбережжям, милувалися зимовим морем, багато сміялися. Незабутній день. А дорогою назад чоловік пожартував: і не кажи, що цьогоріч я не возив тебе до моря! Тоді це було смішно і весело, але ми навіть не уявляли, що це була наша остання романтична поїздка родиною, і остання родинна поїздка в житті мого чоловіка. А Кирилівка зараз під російською окупацією. — таку щемку історію розповіла жінка.
— Ще досі зустрічаються люди, які кажуть, що війна почалася у 2022 році. Це так дивує і виснажує. Бо насправді вже давно пора знати: ця війна почалася у 2014 році, це кривавий факт. У мого чоловіка в цю війну було три дороги. Вперше його призвали на захист Батьківщини у 2015. Він завжди був сильним, чесним і порядним чоловіком, тож без вагань пішов виконувати свій обовʼязок перед державою. Він воював у Маріуполі, в Донецькій області, рік і 2 місяці він провів на війні. Але тоді він повернувся до родини, додому. Влаштувався водієм, чесно працював. Ми мріяли про свій будинок із садком, тож заробляли і відкладали кошти на це, наш син ріс. — пригадує Олена.
Другий шлях
— Але вже через рік мирного життя, через рік новин з фронту по телевізору, серце Романа не витримало і він прийняв рішення повернутися до війська, щоб боротися з російськими окупантами. Я його питала: навіщо тобі це знову? Тоді він відповів мені: я мушу, бо ти не уявляєш, що таке війна, краще я піду гнати їх і воювати з ними в далекому реґіоні, поки їх ще можна зупинити там, ніж вони прийдуть все нищити і всіх убивати в рідне Запоріжжя, ніж війна розкотиться по всій країні. Тоді в нашому житті був ще рік війни, в нашого сина був ще один рік без батька. А потім Роман повернувся. Зізнався, що йому вже фізично було важко воювати, що, певно, настав час для тих, хто трохи молодший, має більше сил. Звісно, мені було спокійніше. — ділиться спогадами наша героїня.
Війна вдруге відпустила Романа Радецького живим додому. Чоловік потрохи повертався до мирного життя, влаштувався на звичайну роботу, виховував сина і кохав свою дружину. Й так би і було, але лютий 2022 року перекреслив все.
— 24 лютого я прокинулася від вибухів. — Олені доводиться згадувати той страшний для нас усіх день. Їй дається це нелегко. — Чоловік вже стояв на балконі, він палив і виразно подивився на мене крізь балконне скло. Я почала питати його що відбувається? Це війна, відповів він.
Олена все зрозуміла по очах Романа, вона навіть не питала «що робити?», бо вже знала. Єдине її питання було: скільки в нас є часу? Роман відповів: 20 хвилин.
Жінка кинулася будити і збирати сина Івана, а чоловік — знову складати свій військовий наплічник і форму, яка лишилася з попередніх походів проти російських загарбників. Після цього, відвізши дружину з сином до батьків, Роман подався у військомат, де його вже добре знали, оскільки перші два рази він призивався саме звідти.
— 25 лютого Рома вже став на захист Маріуполя. Звʼязок був жахливий, ми майже не спілкувалися, це було тяжко, лише якісь скупі уривки, яких нам критично бракувало, і я весь час питала: що ж нам робити? — продовжує ділитися своєю історією Олена. — Мої батьки наполягали на виїзді з країни, бо вони у віці, почувалися погано, бо дитина мала. Бо ми родина атошників, і зараз Роман був на війні, а ми вже тоді чудово знали, як і всі дотичні до війни ще з 2014 року люди, що саме росіяни чинять з родинами українських військових, коли окупують території. Брат був у Чехії здавна, бо його дружина чешка, і я не знала, чи їхати, чи лишатися… В якісь дні звʼязок зʼявлявся і Роман запевняв, що все буде добре і що можна сидіти вдома. А тоді, 4 чи 5 березня — ми загубили лік часу — російські орки вже були біля Василівки, і Роман просив нас виїздити.
У квітні 2022 року в Маріуполі було пекло. Хлопці, разом з моїм Романом і його братом, який теж служив, вже відійшли в Азовсталь і ходили на завдання, коли могли. Звʼязку практично не було. Дякуючи старлінку періодично пробивався інтернет і були короткі відео звʼязки. Олена бачила, як її чоловік тане на очах: з сильного, кремезного, активного він перетворювався на змученого, худорлявого, хворобливого і виснаженого чоловіка зі згаслими очима, бо це було не перше його побачення з війною, тож він уже знав: назад шляху немає.
Всі розуміли, що врятувати захисників Азовсталі могло лише диво, бо інакше — загибель, оскільки тоді 150 кілометрів території палали на карті червоним кольором — від Маріуполя до Запоріжжя все було окуповане росіянами.
— У перших числах квітня 2022 року я востаннє чула голос свого чоловіка по телефону. — зі скрухою згадує Олена. — Потім не було звʼязку, а всередині квітня чоловік разом зі своїм молодшим братом Антоном, з яким і пішов до військомату 24 лютого, не повернулися з завдання. Вони рахувалися зниклими безвісти, звісток про них не було жодних. Але ми вірили…
Чоловік Олени та його брат Антон, як і всі захисники Азовсталі, ціною власних життів зробили неможливе: вони зупинили російську орду, завдяки чому й досі Запоріжжя лишається вільною Україною.
У квітні 2022 року Роман Радецький героїчно загинув, захищаючи Азовсталь. Але це стало відомо лише згодом.
— На початку червня тих воїнів, хто вижив і вцілів, вивели в полон з Азовсталі, і тоді ж був обмін тілами. Тоді й вернули наші тіла — Романа і Антона — моїх рідних, близьких хлопців. — Ділиться Олена зі сльозами на очах. — Вони потрапили в різні морги Київської області, але обоє співпали по ДНК з їхньою мамою. Лишалося визначити хто з них хто, та тіла були в такому стані, що без додаткових тестів ДНК це було неможливо. Тому ми з сином вирушили до Києва і там він пройшов тест, щоб дізнатися: хто тато, а хто — дядько. Це дуже довгий і виснажливий процес, важкий морально, поки прийшли всі ті результати. Повернути тіла додому і поховати їх нам вдалося лише в листопаді. Тож тепер наші хлопчики спочивають вічним сном на цвинтарі святого Миколая у Запоріжжі.
У Олени від Романа лишився син, якому зараз 13 років. За словами матері, Іванко дуже схожий на батька: дужий, кремезний, високий і характерний, цікавиться військовою технікою і любить історію, займається кульовою стрільбою. Хлопцеві дуже бракує спілкування з батьком і дядьком. Для родини — це траґедія.
Третій шлях
Втретє війна не відпустила Романа Радецького додому, лишивши його назавжди в лавах небесного війська захисників України.
— В останній свій похід на війну проти росіян, чоловік ніс службу в 55 артилерійській бригаді, воювали чим могли, зброї не вистачало… В Маріуполі працювали, як артилерія, а далі йшли піхотою в криваві штурми, воюючи чим тільки можна. — Розповідає з переживаннями наша героїня.
Вона зізнається: дуже шкодує, що військове командування чоловіка не направило його воювати за здібностями, в підрозділ, де він би міг ще багато користі принести Україні. Роман вмів професійно керувати усіма видами транспорту: все, що має важелі, кермо, штурвал… Танками, важкими автівками… і ремонтував, і керував. Та сталося, як сталося.
— Після загибелі Роми, нам з сином дуже пощастило, бо ми були не самі, ми мали підтримку від людей. А у 2023 році на нас якось вийшла орґанізація Ротарі, не знаю, як вони нас знайшли, але тоді почалася потужна підтримка. Мені зателефонували і запропонували допомогу, я подякувала і погодилася. Тоді мене взяли в коло Ротарі мам. Свята, подарунки, увага, допомога зі світлом у час постійних блекаутів, людська доброта і тепло — як повітря це було нам потрібно. Табори для дітей — це взагалі диво! Моя дитина не покинута, вона зайнята корисним, при ділі, вона має коло спілкування з такими ж дітьми, як і він. Для нього це надважливо, бо спочатку, коли ми самі переживали цю траґедію, Івана мучило питання: чому саме мій тато загинув, а батьки інших дітей — живі. Завдяки проєкту «Ротарі — Дітям Героїв» мій син знає, що не один, що є багато таких самих діток. Він в колі своїх завдяки цьому проєкту. А я дуже вдячна!
Після всього пережитого Олена зрозуміла, що не може лишатися осторонь в мирній професії, коли країна охоплена війною, що мусить діяти, робити все, що від неї залежить заради перемоги України, тому жінка кардинально змінила сферу своєї діяльності та пішла працювати у відділ ветеранської політики, напряму з ветеранами, які втратили кінцівки, які постраждали внаслідок служби, та з родинами загиблих Героїв. Олені дуже подобається її нова робота, бо вона відчуває себе корисною та може допомагати людям, розуміючи їхній біль. Така вдячність Олени хлопцям, які втратили здоровʼя у війні проти росіян і дарували їй та синові змогу жити вдома.
Жінка, яка пережила стільки страшних випробувань, попри це залишилася незламною. Вона продовжує служити людям, підтримуючи їх у пошуках і очікуваннях, у реабілітації та відновленні — її історія є прикладом Ротарійського служіння понад власне «я».
— Треба багато сил, щоб відновити воїнів після жахіть полону. А для родин, що отримали звістку про зниклого безвісти родича, я хочу сказати: не можна втрачати надії, дива трапляються. Поки ви не бачили тіла, поки не отримали результати тестів ДНК — вважайте людину за живу, прошу вас. І вірте. — радить Олена.
— Всім, хто поховав рідних через війну, хочу сказати: треба жити далі, хлопці поклали своє життя саме за те, щоб ми жили в Україні, жили добре, жили вільно. Я могла б залишитися за кордоном, але мій чоловік загинув за Україну, тож як я можу жити десь, якщо наше рідне Запоріжжя вільне? Я хочу жити вдома. І навіщо тоді всі ці смерті хлопців та боротьба, якщо всі поїдуть за кордон?
— Мій син, завдяки добрим людям з Ротарі, має змогу подорожувати не лише Україною, а й бачити інші країни: Болгарію, Австрію. У нас зараз нема змоги, в таких мам, як я, знаходити кошти на подібні поїздки. Але діти мають жити, бачити світ, вчитися і розвиватися. Ротарі бере це на себе і дарує нашим дітям можливості та увагу, тому я дуже вдячна! — підсумовує Олена Радецька.
