Авторка: Марко Терен, РК Україна - Схід Сонця
Сьогоднішній матеріал я вирішила розпочати не з представлення учасниці нашого проєкту, як робила зазвичай, а з розповіді про землі, на яких народились та виросли незламні люди – справжні герої сучасності.
Маріуполь. Його терени здавна належали до Вольностей Війська Запорозького Низового — південних земель запорозьких козаків.
Уже в XVII–XVIII столітті там існували зимівники та слободи запорожців, які контролювали гирла українських річок Кальміус і Кальчик.
У 1734–1775 роках на тих землях діяла Кальміуська паланка Запорозької Січі — адміністративно-військовий округ із центром поблизу сучасного Маріуполя. Це — прямий доказ того, що реґіон був історично невід’ємною частиною запорозької державної системи, тобто українського козацького світу.
Сьогоднішня моя гостя – одна з учасниць проєкту «Ротарі – дітям Героїв» – 31-річна Інна Василенко – мама двох дітей і дружина загиблого Героя України.
«Найкраще місто на світі» – так вона відгукується про свій рідний Маріуполь, тамуючи в голосі сум і велику любов.
– 20 квітня 2022 року мені, вагітній, із маленьким сином Давидом на руках, вдалося виїхати, – розповідає Інна. – Вже у Хмельницькому у мене народилася донечка Злата. Саме сюди нас вивезли волонтери, саме тут ми і лишились жити далі.
У Маріуполі Інна працювала медсестрою в міській травматолоґії.
Зараз працює в Центрі психолоґічної підтримки «Стаб++». Це місце, де допомагають усім, хто потребує підтримки в ці тяжкі військові часи.
Зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Василенком, жінка познайомилася у 2018 році на зустрічі з друзями. Про це вона розповідає так:
– Коли ми вперше побачили одне одного, одразу зрозуміли: будемо разом до кінця. Через три місяці після знайомства Міша освідчився мені, а вже 20 листопада 2019 року ми офіційно стали чоловіком і дружиною. – згадує жінка.
Михайло Василенко – чоловік Інни, родом з Дніпропетровщини, вивчився на тракториста-машиніста та слюсаря-ремонтника, але працював зовсім в інших сферах. У 2010-2011 роках проходив строкову службу — в армію Михайло пішов попри заборону лікарів. Рідні кажуть, що вже тоді він обрав військову сферу, як професійний напрям своєї діяльності: чітко намітив цілі та йшов до них, вважав свій потенціал найбільш ефективним і корисним у військовій справі.
– Не всі сприймали та усвідомлювали, на жаль, але правда така: війна в Україні почалася у 2014 році. Тому із березня 2015 року мій Михайло вже служив у 56-й окремій мотопіхотній бригаді, брав участь у боях за Луганщину, зокрема воював у Попасній та Щасті. Із серпня 2016 по травень 2018 року служив за контрактом у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді. А вже потім вступив до лав полку «Азов»: спочатку на посаду гранатометника, а згодом був підвищений до командира мінометного взводу. – розповідає Інна.
24 лютого 2022 року Михайло Василенко був на навчанні у Золочеві, на Львівщині. А наступного дня — вже у Маріуполі, боронив місто від російської навали разом із побратимами.
– 26 лютого ще був звʼязок. Міша приїхав до нас у підвал на Лівому березі, неподалік від «Азовсталі». Це була єдина наша зустріч, яка тривала лише дві хвилини, і, на жаль, остання, – ділиться наша героїня. – Чоловік привіз мені дуже багато вітамінів для вагітних, і тим врятував нашу донечку, якої так ніколи і не побачив. Бо далі у нас не було ні води, ні їжі. І ліків для старшого сина Давида, якому було дуже погано, теж не було - у підвалі в більшості дітей почалась блювота з високою температурою.
Ми сиділи там і нічого не знали: що відбувається на поверхні і чи є взагалі ще світ? Щодня чули, як складаються плити будинку, у підвалі якого ми переховувалася. Я була впевнена, що не сьогодні, так завтра будинок завалиться. Але він вистояв, зберігши наші життя. Коли їжі зовсім не стало, у нас були розмови про те, коли ми виберемося, то що одразу купимо? Мрія Давида - пряники з молоком. Я не забуду цього ніколи!
А одного дня у підвал зайшли російські загарбники. Вони змусили всіх жінок і чоловіків вийти на вулицю, а діти залишилися у підвалі самі й плакали від страху.
– Коли я виходила коридором з підвалу, – продовжує розповіль Інна, – ворожа куля просвистіла над вухом в кінець коридору. Там стояло велике дзеркало, російський військовий світив туди ліхтарем, побачив своє відображення у військовій формі та вистрілив. На вулиці загарбники наказали спочатку чоловікам, а потім і жінкам роздягатися, націливши на нас автомати. Так вони перевіряли: чи є у когось з нас патріотичні татуювання або синці від прикладів на плечах. Потім вони оголосили, що завтра нас всіх будуть виводити і відправляти в росію. Це був жах. – Інні не просто дається ця розмова, але вона продовжує. – На півдорозі з підвалу я почала сильно плакати й казати, що в мене тато лежачий і знаходиться сам вдома, я пообіцяла, що я його заберу, і тоді ми зможемо спуститися назад, щоб нас вивозили. Росіяни запитали: куди саме я збираюся йти, я відповіла – в мікрорайон «Східний», і вони відпустили нас зі словами «Хай ідуть, там вже чисто». Перш ніж відпустити, російські окупанти на камеру дали маленькому Давиду цукерку і наказали говорити: «спасібо росіі». Коли я з сином йшла дорогою до будинку, через кожен двір був російський блокпост, і я весь час повторювала Давиду: «Тата у тебе немає, він покинув нас багато років тому, і ти його не памʼятаєш. Коли будуть щось питати, одразу плач і повторюй, що хочеш до мами. І більше ані слова!»
– Синочкові було лише п'ять, і мені було дуже важко йому пояснити: чому так треба казати, чому треба брехати. І от черговий блокпост, за наказом окупантів я відкриваю сумку на перевірку. Повертаю голову і бачу, як мій маленький син бʼє ногами тих військових... Я думала, що моє серце розірветься від страху!..
Побачивши таке, Інна почала кричати синові, щоб він негайно підійшов до неї. Їх відпустили, і, відходячи від них, Інна плакала та сварилася на Давида, а син відповів: «Ті дурні думали, що я граюся з ними, а я їх ненавиджу!».
Ще у мирному Маріуполі, 21 лютого 2022 року, Інна була на УЗД і дізналася, що під серцем носить доньку. Вона одразу зателефонувала чоловікові: від цієї новини Михайло плакав, наче мала дитина. Інна також не стримувала сліз, вони довго розмовляли, вигадуючи, як назвуть свою доньку, і вирішили, що буде Злата Михайлівна. Михайло тоді сказав Інні: «Злата мені подобається, але для наступної дитини тільки я буду вибирати імʼя!». Та цьому не судилося статись.
– Коли все почалося, чоловік переконав мене, що з ним все буде добре. Що за нього не треба турбуватися, а моя головна задача - врятувати себе і наших дітей. Ми були у підвалі аж до 20 квітня 2022 року, і по «гуманітарному коридору» виїхали до Запоріжжя. Тоді я думала, що врятувала дітей і все найстрашніше позаду, але в той же день отримала звістку про загибель Міші. Він поліг 24 березня, обороняючи наше місто… – підсумувала Інна.
Історія кохання цієї дивовижної пари - не лише про звичайне земне кохання. Це ціле життя, яке продовжується в їхній донечці, у кожному кроці сина, у здійснених Інною мріях Михайла.
– Було дуже важко. Та сьогодні я розумію, що не сама: у всіх українців тепер спільна мрія - мир і щасливе дитинство для наших дітей. Щоб жодна дитина не знала, як це – жити без батька, – говорить Інна.
– Наш син зараз має 9 років. Коли почалася повномасштабна війна - йому було 5. Він уже тоді бачив те, чого не повинна бачити жодна дитина в світі. А наша донечка Злата - народилася вже у Хмельницькому. Вона вийшла з Маріуполя разом зі мною… ще у мене під серцем. Вона - дитина війни, але народжена у любові. І кожного дня, коли дивлюся на своїх дітей, я бачу дві великі мрії, які здійснились: життя, що продовжується, і віру, що світло сильніше за темряву! – ділиться світлими думками наша героїня.
Працюючи в Центрі психологічної підтримки «Стаб++», Інна щодня бачить, як важливо дітям відчувати, що вони не самотні. Як вони світяться від звичайної турботи, від теплоти щирих сердець людей і щедрості проєктів, таких, як «Ротарі – дітям Героїв». Бо саме такі проєкти, на думку Інни, надають українським дітям критично необхідні відчуття радості та спокою.
– Я знаю, як це - коли здається, що життя зупинилося. Коли болить так, що навіть дихати важко. – зізнається Інна.
– Але світ не без добрих людей, – продовжує вона. – І серед зовсім, здавалося б, чужих, з’явилися ті, хто став для мене рідним. Це люди, які не питали «чому?», а просто простягали руку допомоги. І, мабуть, саме завдяки таким людям я зрозуміла: навіть коли здається, що ти наодинці з бідою, Бог посилає тих, хто допоможе вистояти. І це також про нашу участь у проєкті «Ротарі – дітям Героїв».
Про нього я дізналася завдяки своїй роботі, адже Ротарі Е-Клуб Україна співпрацює з нашим Центром психолоґічної підтримки «Стаб++». І «Ротарі – дітям Героїв» вже не раз підтримували наших діток - за що ми безмежно вдячні! Кожна ваша допомога, кожна незабутня поїздка, кожна можливість для дітей відпочити й відчути турботу - безцінна! Діти неймовірно щасливі від вашої уваги, від щирості, щедрості й доброти, що ви даруєте!
– Дякуємо, любі Ротарійці, що ви поруч із нашими родинами, що пам’ятаєте про дітей Героїв і допомагаєте їм знову відчувати радість дитинства!
На завершення нашої відвертої бесіди я спитала Інну: чого, на її думку, бракує нашому суспільству саме зараз?
– Мабуть, не зброї - бо ми навчилися творити дива навіть з мінімумом.
Не віри - бо її ми не втратили навіть тоді, коли здавалося, що світ зупинився. Нам бракує єдності. Взаємопідтримки без знецінення. Бракує чесності - в політиці, у словах, у справах, у діях. Треба більше підтримки – бо доброти багато не буває. І, можливо, трохи більше людяності, яка допоможе нам вистояти всім разом, пройти через ці страшні випробування.
Також Інна звернулася до всіх, хто зараз переживає втрату:
– Тримайтеся! Бо навіть у найтемнішу ніч є промінь світла - і це ваші діти, ваші близькі, добрі люди поруч – це все ваша сила. Я три роки йшла цим шляхом сама - з двома дітьми, з пам’яттю про чоловіка і з вірою, що все це не дарма. Було дуже важко! Але кожен день я нагадувала собі: якщо коханий віддав життя за наше майбутнє - то моє завдання тепер жити за нас обох. Не бійтеся звертатися по допомогу, не соромтеся своїх сліз, не втрачайте віри. Бо навіть коли здається, що навколо лише темрява - Бог посилає людей, які допоможуть пройти крізь неї! Довіртеся йому! Життя після втрати є. Воно інше, але воно може бути світлим. Бо любов нікуди не зникає - вона просто живе в наших дітях, у наших справах, у кожному кроці вперед!
Лише подивіться, скільки нам вдалося здійснити за жовтень-місяць:
Ротарі Клуб Дніпро-Сіті провів чергове улюблене свято – «Щасливий день». Діти отримали море позитивних емоцій, а їхні щасливі усмішки стали нам найкращою винагородою! На цей раз батьки також брали участь у заході. Це сприяло глибшому емоційному зв’язку між учасниками, створило атмосферу довіри, а діти ще більше відкривалися світові. Захід відбувся за підтримки доброчинців Сергія та Марини Воробйових, а ще – розважального клубу «Лазертаг». А «Сільпо» пригощало смаколиками.
Завдяки активній роботі дружньої команди Ротарі Клубу Київ, наш проєкт розширюється, а значить гуртом ми зможемо зробити ще більше, бо відтепер українська столиця повністю підтримує «Ротарі – дітям Героїв». Успішно проведений спільний важливий захід, завдяки якому Діти Героїв на осінніх канікулах незабутньо відпочили в оздоровчому таборі!
У Ротарі Клубі Кропивницький з успіхом провели чотири професійних майстер-класи для дітей з виготовлення бенто-тортиків. Спостерігати, як в рамках нашого проєкту діти з натхненням своїми руками створюють свої перші солодкі шедеври – суцільне задоволення!
Щасливі повідомити, що активні Ротарійці міста Луцьк відтепер теж долучились до команди «Ротарі – дітям Героїв»! Віримо, що разом зможемо здійснити більше дитячих мрій!
Одеські команди Ротарі, які дотичні до проєкту, порадували чудовими жовтневими зустрічами: активними та пізнавальними! Боулінґ-тури та кіноперегляди наповнили дні наших маленьких учасників яскравими та незабутніми емоціями! Дякуємо партнерам «Планета Кіно» та «Papashon kids» – українським бізнесам, які навіть у нелегкі часи продовжують підтримувати наш проєкт!
Дельфінарій, арт-терапія та емоційна реабілітація, майстер класи з кераміки, походи до зоопарку чи на каток – це Харківська команда Ротарійців, дотичних до проєкту, охоплює увагою понад сто дітей, якими опікується! Спасибі за підтримку також «Французькому Бульвару», «Планеті Кіно» та «KFC»! А ще подяка Rotary Club of Faringdon & District за ноутбуки, якими діти вже користуються!
Масштаби проєкту «Ротарі – дітям Героїв» дійсно вражають та надихають багатьох! Ми продовжуємо своє служіння по всій Україні, попри російські обстріли, попри відключення світла та різноманітні випробування. Ми робимо це, адже наші прекрасні діти ростуть, дорослі завзято працюють, українська боротьба за свободу та мир триває!
Ми дякуємо за можливість нести своє служіння на рідній землі Збройним Силам України! І поки небо над нами захищають чоловіки та жінки – найкращі воїни світу, ми будемо творити добро для дітей!
